Нарис про комунікативну вторинність
– Одеса: Фенікс, 2003. – Том 13. – С. 85 – 95.
С. 85
І. М. Колегаєва
НАРИС ПРО КОМУНІКАТИВНУ ВТОРИННІСТЬ
Що таке комунікативна вторинність повідомлення? Чим вона відрізняється від комунікативної первинності? Чи не означає вона другорядності, зменшеної інформативної вартості повідомлення? Такі питання виникають вряди-годи під час лекцій з теорії комунікації, під час наукових дебатів на аспірантських семінарах, а іноді і в розважній бесіді фахівців-науковців. Вважаю за доцільне роз'яснити своє розуміння комунікативної первинності/вторинності повідомлення.
Нижче переважно йтиметься про вербальну комунікацію, але не тільки про неї, оскільки в основі обговорюваного феномену лежить універсальна властивість будь-якої комунікації, а саме кодування змісту повідомлення, або іншими словами, відбиття знаковими засобами чогось, що лежить поза матеріальною втіленістю знакового цілого. Знакові засоби, або ж знакова система, за словами Ю. Степанова, як ядро інформаційної системи є предметом семіотики, яка знаходить свої об'єкти повсюди – в математиці, художній літературі, архітектурі [15, 5]. То ж знакові цілі, про які йтиметься нижче, можуть бути як вербальними, так і невербальними повідомленнями (це побутова розмова, анекдот, літературній твір, живописна картина чи малюнок, кінофільм чи телевізійна програма).
Кожне із таких повідомлень як знаковий феномен являє собою єдність означаючого і означуваного, форми і змісту. О. Кібрик слушно зауважує, що "зміст (тобто означуване – І. К.) відбиває ситуацію зовнішню по відношенню до ситуації акту мовлення" [6, 22] або, скажемо ширше, до ситуації акту означування. Звернімо увагу на засновок про зовнішній, відсторонений характер змісту, оскільки це дає нам право роздільно аналізувати виражальний та змістовий аспекти повідомлення, під цим останнім розуміємо зовнішню ситуацію, що означується, і називаємо її референтним простором повідомлення [7, 30–34].
"Явище референції є безумовно найважливішою властивістю мови. Референція полягає у співвіднесеності знакових засобів мови із предметами, їх властивостями і стосунками" [13, 121]. Залежно від характеру референтів, що означуються повідомленням, ми й розрізняємо комунікативно первинні
С. 86
та комунікативно вторинні повідомлення.
Якщо референт (означуване) не є знаковим утвором, то відповідне повідомлення (означаюче) називаємо комунікативно первинним. Тут доречно згадати тезу Ч. Морріса про так звані thing sentences, тобто речення про речі, або речові речення (рос. „вещные предложения"). Цей термін він перейняв у Р. Карнапа (детальніше про це див. [15, 9]). Ми одначе виокремлюємо його із логіко-позитивістської парадигми, надаючи йому трактування, що випливає із пропозиції Ч. Морріса „використовувати термін "речення про речі", thing sentences для позначення будь-якого речення, десигнат якого не містить знаки, таке речення висловлюється про речі і може вивчатися семіотикою" [11, 58] (виділено нами – I. К.). Висловлення про речі (а не про знаки) – це найяскравіший, прототиповий (у термінах Е. Рош) представник комунікативно первинного повідомлення. Детальніше про прототипи див. [16, 6]. Згідно з нашою концепцією, вперше сформульованою ще у 1991 р. [7, 100–108], його парним корелятом є комунікативно вторинне повідомлення.
Повідомлення стає комунікативно вторинним у тому разі, коли воно означує референт, який вже сам по собі є знаковим утвором. Найпростішим прикладом є побутовий переказ чогось, що вже було промовлено раніше. Уявімо собі наступне:
"І от викликає мене шеф і каже: "Чому це Ви не зробили звіт вчасно?" А я йому: "Розумієте, Петре Петровичу, у мене нежить, голова болить". А він так єхидно: "Покажіть лікарняний!"
У даному прикладі мовець-оповідач словесними засобами відтворює певний життєвий епізод, який складає зміст, або референтній простір цього повідомлення. Частину референтного простору складають часові координати (неозначене минуле), місце (пресупозиційно відоме як установа, де працює оповідач), актанти (керівник і його підлеглий), дії актантів (службова розмова). Іншу частину референтного простору складають репліки актантів. На відміну від перелічених референтів, репліки є від початку комуні-кативними, а саме мовленнєвими утворами. Вони були промовлені актантами, а пізніше вдруге промовлені оповідачем. Таким чином репліки у даному повідомленні є феноменами подвійного (або повторного) комунікативного функціонування: спершу як первинні комунікативні утвори
С. 87
(в устах актантів), потім як вторинні (в устах оповідача).
Всі види цитування у літературному творі будь-якого функціонального стилю є фактом комунікативної вторинності. Персонажне мовлення чи то усне (діалог), чи то письмове (листування, щоденники тощо) також є проявом опосередкованого ословлення чогось, що вже було ословлено у зображуваному світі.
Зараз ми навмисне відсторонюємось від того, чи було це первісне висловлення реальним, чи воно є вигадкою, плодом творчої уяви письменника. З точки зору семіотики ми в даному випадку нехтуємо різницею між "актуальним, зовнішнім" зображуваним світом і "можливим світом, який створений засобами мови і складений із предметів, індивідів, сутностей, що відповідають інтенсіоналам певної мови" [15, 21]. Наразі ця різниця не є суттєвою, оскільки згідно з естетичними конвенціями читач художнього твору сприймає зображений світ як такий, що існував. За словами Р. Барта, "дискурс прикидається, начебто вірить в існування певного первородного референта, який він мусить зафіксувати, скопіювати, оголосити" [1, 170]. А відтак репліки персонажів (не обов'язково людей, але і звірів, і роботів), нотатки у щоденнику, тексти оголошень і записки, знайдені у пляшці – все це має такий само статус попереднього існування, як і вислови реальних осіб, тексти документів, рядки поетичних, наукових, публіцистичних творів, з яких пізніше були зроблені витяги, цитати, дайджести.
Говорячи про комунікативну первинність і вторинність вербальних повідомлень, слід зазначити базову опозицію використання мови у двох режимах. "Спілкування в умовах повноцінної, або канонічної в термінах Лайонза, мовленнєвої ситуації – це мовленнєвий режим використання мови. Він протистоїть наративному режиму, коли текст інтерпретується поза співвіднесеністю із мовленнєвою ситуацією" (виділено нами – І.К.) [12, 164]. Комунікативно вторинне повідомлення можливе виключно у наративному режимі використання мови, оскільки воно завжди є дискурсом, що містить інший, "чужий" за Р. Бартом [1, 173], дискурс. Чужинність висловлення, з точки зору М. Бахтіна, є градуйованою величиною: "Слово, використане у лапках..., відчувається і використовується як чуже (і має) безкінечні градації в ступені чужинності (рос.чужести), різні відстояння від мовця"(рос. разные отстояния от говорящего) [2, 300].
С. 88
Комунікативна вторинність - явище притаманне не тільки вербальним повідомленням, але й тим, що використовують інші знакові засоби кодування інформації. Як різновид комунікації правомірно розглядати і живопис. Зокрема Ч. Морріс, створюючи свою славнозвісну теорію знаків, трактував живопис разом із жестами, мовленням, письмом як сукупність знаків. Він зауважив, що "люди створили певні спеціальні органічні мови для більш успішного виконання певних цілей: зображальне мистецтво для показу і збереження того, що їм любе" [11, 54-55]. Виходячи із цього, вважаємо, що живопис, малюнок є знаковим способом відтворення позазнакової реальності, адже зображення на площині полотна чи паперу є двовимірним статичним знаковим цілим, що за допомогою комбінації кольорів і/або ліній повідомляє адресату певну інформацію, втягуючи глядача в уявну глибину тривимірного динамічного світу, що зображений на полотні. Зазначимо, побіжно, що в межах нашого дослідження ведемо мову передусім про живопис, який естетично орієнтований на ізоморфність зображуваного і зображеного, хоча можливо, що явища, які ми тут обговорюємо, притаманні й іншим естетичним напрямкам живопису, наприклад, сюрреалізму, кубізму, абстракціонізму, тощо. В. Силантьєва, співставляючи живопис і літературу, розмірковує про сюжетоскладання, підтекст, контрапункт як явища не тільки літературного, але й живописного твору, аналізує активну роль реципієнта у сприйнятті "фрагменту життя, який представлений в картині або тексті" [14, 87–89].
Трактуючи живописне полотно або малюнок як повідомлення, приписуємо йому наявність референтного простору, або предмету зображення, яким є фрагмент тривимірного динамічного світу, що іконічно закодований кольорами та/або лініями. Якщо серед зображуваних референтів трапляються картини, малюнки тощо, то глядачеві пропонується комунікативно вторинне повідомлення у вигляді картини, на якій зображена інша картина, що вона (начебто) була створена раніше, і у межах цього живописного повідомлення є іконічною цитатою.
Розглянемо явище комунікативної вторинності ще в одному типі іконічних повідомлень, а саме у кінофільмі, де знакове ціле (те, що сприймає глядач при перегляді) закодоване засобами візуального коду, до якого на відміну від живопису додається, по-перше, акустичній код і, по-друге, динамізм розгортання повідомлення у реальному часі. Комунікативну
С. 89
вторинність у кінематографічному повідомленні спостерігаємо у випадку включення у зображуваний світ якогось іншого кінематографічного повідомлення, маркованого як таке. Маємо на увазі фільм, знятий раніше. Звертаємо увагу на те, що йдеться саме про цитування, а не алюзію, пародію, стилізацію. У розглядуваному тут аспекті вважаємо недоцільним диференціювати кінематографічне і телевізійне повідомлення. У функції цитати і цитуючого повідомлення можуть виступати як одні, так і другі.
Цитуватись може повідомлення як реальне, так і вигадане, створене ad hoc в межах цитуючого твору. Комунікативні конвенції передбачають, що у будь-якому разі глядач сприймає цитований твір як такий, що має власний статус і власну історію функціонування у комунікативному просторі. Що стосується цитування реальних кіно і ТВ повідомлень, то найчастіше для них обираються широко відомі, так би мовити прецедентні (у термінах Ю.Караулова [5, 216]) повідомлення. Прикладом можуть слугувати ТВ програма "Время" часів Радянського Союзу, репортаж про висадку астронавтів на Місяць, кінофільми "Солом'яний капелюшок", "Іронія долі", "Паризьке танго" і багато інш.
Цитовані кіно і ТВ повідомлення можуть бути повністю вигаданими, створеними для потреб цитуючого твору. Згадаймо кадри із неіснуючого (самостійно) фільму про Жанну д'Арк, які включені у фільм Г. Панфілова "Начало" з Інною Чуріковою у головній ролі. Численними є випадки цитування у художньому фільмі вигаданих чи змонтованих ТВ новин, що інформують про зображувані сюжетні події та персонажів. Наприклад, широко відомий американський фільм "Форест Гамп", в якому є численні цитати ТВ новин, що висвітлюють поворотні моменті історії США, у яких поруч із президентами, сенаторами США начебто бере участь і головний герой фільму.
Вторинні іконічні повідомлення можуть виконувати дуже різноманітні функції: від фонової деталі до невід'ємної конструктивної складової художнього цілого. Приклад останнього спостерігаємо у фільмі "Жінка французького лейтенанта", де сплетені у вишукане мереживо два комунікативні плани: кіно за романом Джона Фаулза і кіно про екранізацію цього роману. Користуючись спостереженнями Р. Барта над прозою О.Бальзака і екстраполюючи їх з літературної сфери на образотворчу,
С. 90
скажемо, що тут наявна інтерференція двох комунікативних ліній, яка створює "шум", утруднює комунікацію, але адресат залюбки споживає саме таку "контр-комунікацію" і стає співучасником дискурсу як такого [1, 141-142]. У цілому слід зазначити, що включення комунікативно вторинних компонентів у іконічне повідомлення поглиблює комунікативну перспективу твору, уможливлює вплетення "чужих голосів" у єдине поліфонічне художнє ціле.
В межах даного дослідження ми розглядаємо виключно комунікативну вторинність гомогенного різновиду. Пояснимо цю тезу. Гомогенну комунікативну вторинність спостерігаємо у разі, якщо обидва повідомлення (цитоване і цитуюче) є генетично спорідненими за видом комунікативного коду, який слугував засобом знакової фіксації кожного з них, тобто вербальне повідомлення дублюється вербальними засобами, іконічне повідомлення відтворено із застосуванням іконічного коду. Міжвидове дублювання ми зараз не розглядаємо, хоча у майбутньому можливо доцільно буде це зробити, дослідивши процедури міжвидового перекодування змісту, наприклад, при словесному описі живописного полотна.
Ю. Лотман, започатковуючи дослідження семіотики культури, висунув тезу про розмежування, навіть опозитивність двох семіотичних типів повідомлень (які він називав "текстами"), а саме дискретних і не дискретних, континуальних текстів. До перших він відносив вербальне повідомлення, до других – полотно картини, сцену, екран, сон, тощо [9, 9]. Він також наполягав на тому, що переклад між ними принципово неможливий, оскільки дискретній одиниці одного тексту відповідає у другому тексті певна смислова пляма з розмитими межами і поступовими переходами в область іншого смислу. Далі Ю. Лотман продовжує, що не зважаючи на семіотичну різнорідність таких текстів (ми це називаємо кодовою негомогенністю – І.К.), постійно відбуваються спроби їх взаємного перекладу, що приводить до найцінніших результатів. "У цьому разі виникає не точний переклад, а приблизна, зумовлена певним спільним культурно-психологічним і семіотичним контекстом еквівалентність" [там само, 10].
Видова гомогенність кодів не обов'язково передбачає їхню ідентичність у цитованому і цитуючому повідомленнях. Ймовірність, а можливо і обов'язковість адаптації коду вихідного (цитованого) повідомлення до комунікативних завдань і можливостей цитуючого твору закладена у
С. 91
глибинному механізмі повторного відтворення повідомлення. У вербальній комунікації така адаптація найяскравіше проявляє себе у перекладі іншомовних вихідних висловлень, надписів тощо мовою цитуючого повідомлення. Читача не дивує те, що він легко розуміє, що саме каже персонаж-іноземець, який начебто спілкується своєю рідною мовою. "Дискурс ретельно замикається у певному колі "солідарностей", у якому все взаємопов'язане" [1, 150] і все націлене на те, щоб задовольнити комунікативні інтереси читача. Читач має зрозуміти стільки "іноземного" мовлення, скільки йому заплановано автором. Повне чи часткове представлення іншомовних реплік, надписів і т.ін. у перекладі входить до правил художньої комунікації і як таке вбудоване у комунікативну компетенцію читача, а відтак не потребує окремого авторського коментаря. Не художній, передусім науковий, дискурс значно чутливіший до цього фактору, тому там нерідко зустрічаємо метатекстові фрагменти типу "переклад наш", що коментують цитовані слова іншомовних авторів. Прагнення до скрупульозної точності представлення чужих висловів спричиняє паралельне наведення окремих висловів, термінів тощо мовою оригіналу.
У іконічному повідомленні прикладом неідентичності кодів може слугувати чорно-біле відтворення багатокольорового живописного полотна, що зображено на графічному малюнку.
Загалом цитуюче повідомлення обмежує кодові потенції цитованого знакового утвору, трансформує і адаптує їх до своїх комунікативних потреб, згідно з якими читач, глядач має зрозуміти, про що йдеться у цитованому повідомленні. Частіше за все це робиться "потай", не привертаючи уваги адресата до кодових трансформацій як таких.
Водночас сам факт цитації, відтворення раніше створеного обов'язково акцентується у вторинній комунікації. Надзвичайно важливою в зв'язку з цим є роль межі, що відокремлює "чуже" повідомлення ("чужий" дискурс, "чуже" слово) від "свого". У іконічних творах чужинність акцентується за рахунок зображення матеріального знаконосія цитованого твору, наприклад полотна у рамі, що висить на стіні, або стоїть на мольберті у зображуваному приміщенні, або зображення кіноекрану, ТВ екрану чи монітору, на якому демонструється цитоване повідомлення. Функцію межі виконують включення у відеоряд службових кінозйомочних атрибутів (напр., хлопавка
С. 92
з назвою фільму і номером дублю) та технічних позначок (напр., рамка телевізійного кадру на ТВ моніторі). В зв'язку з цим слід зауважити, що знакова функція таких деталей передбачає певні знання з боку адресата, певний культурний досвід. Скажемо словами Ю. Лотмана: "Всі учасники комунікації повинні мати певні навички семіозису. Таким чином семіотичний досвід має парадоксально передувати будь-якому семіотичному акту" [8, 163].
Вербальне повідомлення для експліпитного маркування комунікативної вторинності користується лінгвістичними, паралінгвістичними і навіть іконічними засобами. Розмежування свого і чужого дискурсу відбувається за допомогою авторських ремарок типу "він сказав", "вона прочитала", бібліографічних посилань на цитоване джерело, графічних позначок у вигляді лапок, курсиву, абзацного членування. Іконічні засоби відчуження – це імітація рукописного, рунічного, піктографічного шрифту у друкованому тексті, зображення матеріального знаконосія разом із цитованим текстом, що міститься на ньому (напр., малюнок обгорілого паперу з текстом заповіту, який хотіли знищити; зображення могильного пам'ятника з епітафією; фрагмент записки з напівстертими літерами, що була знайдена у пляшці, тощо). В усному дискурсі цитування часто супроводжується створенням "голосової маски": зміною тембру та інтонаційного малюнку мовлення, імітацією акценту. Зазвичай слухач, якому переказують попередню розмову, особливо дискусійного, конфліктного характеру, легко розуміє, на чиєму боці оповідач. Наші спостереження є підтвердженням умовиводу М. Бахтіна про те, що "всі персонажі і їх мовлення є об'єктами авторського ставлення; ... мова автора принципово іншого типу, вона не може лежати в одній площині з мовою персонажів" [2, 295].
Вважаємо, що комунікативна вторинність є різновидом мімезису на протиставлення дієгезису (зображення чогось, а не розповідь про щось). Чужинна (цитована) комунікація пред'являє себе адресату цитуючого твору у своїй (начебто) первинній формі. В зв'язку з цим доречно навести дуже тонку, хоча можливо і занадто категоричну думку Р. Барта про те, що в такому разі "предмета оповідання не має, оповідання говорить саме про себе – оповідання оповідається" [1, 193]. Читачеві ж надається ілюзорна можливість спостерігати цей процес наочно і робити свої комунікативні
С. 93
висновки, таким чи іншим чином розуміючи цитоване, а згодом і цитуюче повідомлення і світ що зображений у ньому. В такому разі комунікативні пізнання, як його тлумачить Є. Сидоров, тобто "пізнання світу через тексти, а не безпосереднє пізнання референтів і референтних ситуацій"[13, 128], виявляється ще більш опосередкованим і ускладненим, адже адресат комунікативно вторинного повідомлення пізнає світ через текст про текст.
Погодимося з точкою зору О. Залевської про те, що розуміння тексту, а мабуть і не тільки вербального текстового, але й будь-якого іншого повідомлення "здійснюється через зустрічне конструювання ситуації на основі знання про те, що, як, коли, чому і для чого... було, буває, може чи не може трапитись в реальному або вигаданому світі" [4, 65]. Знання про світ, які, згідно з О. Залевською, уможливлюють розуміння тексту (ширше будь-якого повідомлення), обов'язково включають у себе не тільки знання про те, "що, як, коли" трапляється у світі взагалі, але і у комунікативному світі зокрема, тобто "чому і для чого" люди спілкуються між собою, обмінюються повідомленнями.
Залучення "чужої" комунікації у зображуваний світ надає повідомленню поліфонічності, часо-просторової конкретності, динамізму та багатовимірності існування у комунікативному просторі.
Підсумовуючи все сказане, наголосимо на тому, що дана робота окреслює найбільш загальні аспекти вторинної комунікації (як ми її розуміємо) у контексті культурного семіозису. Рефлектуючи стосовно узагальнюючого підходу, що був використаний, наведемо слова А.Вежбицької, якими вона завершує один із розділів книги "Семантичні примітиви": "Мені довелось у зв'язку із своїм дослідженням втручатися у низку різноманітних галузей, занадто широких для того, щоб їх могла ефективно обробити одна людина. Те, що я намагалась тут накреслити у загальних рисах, являє собою підхід до певної наукової галузі, а не до конкретної теми" [3, 268]. Дозволимо собі перейняти ці слова і віднести їх до свого скромного доробку.
Попереду більш детальні дослідження семантичних, синтаксичних та прагматичних параметрів (у семіотичному розумінні цієї тріади) комунікативної вторинності; вивчення різнокодових трансформацій (напр., іконічного повідомлення у вербальне); аналіз реструктурації комунікативного ланцюжка (за рахунок появи додаткових фігур адресанта
С. 94
і адресата); співвіднесення феноменів вторинності і мегатекстової структурованості цілого завершеного повідомлення; а також розмежування феноменів комунікативної вторинності і інтертекстульності. За словами Ю. Степанова, "інтертекст і інфосфера – це два ключові терміни, що характеризують нове у семіотиці, тобто семіотику 2000 р." [15,6]. Таким чином сподіваємося, що напрямок наших пошуків є перспективним і потенційно плідним.
ЛІТЕРАТУРА
1. Барт Р. S/Z. Пер. с фр. – 2-е изд. – М.: Едиториал УРСС, 2001. – 232 с.
2. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – 424 с.
3. Вежбицкая А. Из книги "Семантические примитивы" // Семиотика: Антология/ Сост. Ю. С. Степанов. – 2-е изд. испр. и доп. – М.: Академический проект, 2001. – С. 242–270.
4. Залевская А. А. Некотоые проблеми теории понимания // Вопросы языкознания. – 2002. – № 3. – С. 62–73.
5. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность. – М.: Наука, 1987. –324 с.
6. Кибрик А. Е. Очерки по общим и прикладним вопросам языкознания (универсальное, типовое и специфицированное в языке). – М.: Едиториал УРСС, 2002. –336 с.
7. Колегаева И. М. Текст как единица научной и художественной коммуникации. – Одесса: Редакционно-издательский отдел обл. упр. печати, 1991. – 120 с.
8. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера – история. – М.: Языки русской культуры, 1996. – 464 с.
9. Лотман Ю. М. Риторика // Структура и семиотика художественного текста. Труды по знаковим системам. Ученые записки Тартуского гос. университета. – Тарту, 1981. –Вып. 515. –С.8–28.
10. Лотман Ю. М. Семиотика культури и понятие текста // Структура и семиотика художественного текста. Труды по знаковим системам. Ученые записки Тартуского гос. университета. – Тарту, 1981. – Вип. 515. – С.3–7.
11. Моррис Ч. У. Основания теории знаков // Семиотика: Антология / Сост. Ю.С.Степанов. – 2-е изд. испр. и доп. – М.: Академический проект, 2001. – С. 45–97.
12. Падучева Е. В. Говорящий: субьект речи и субьект сознания // Логический анализ языка. Культурные концепты. – М.: Наука, 1991. – С. 164–169.
13. Сидоров В. Н. Референция, зкспрессия, когнитивность и коммуникативное назначение языка // Знание языка и языкознание. – М.: Наука, 1991. – С. 119–131.
14. Силантьева В. И. Художественное мышление переходного времени (литература и живопись). – Одесса: Астропринт, 2000. – 352 с.
15. Степанов Ю. С. В мире семиотики. Вводная статья // Семиотика: Антология / Сост. Ю. С. Степанов. – Изд. 2-е испр. и доп. – М.: Академический проект, 2001. – С. 5–42.
16. Фрумкина Р. М. Концептуальний анализ с точки зрения лингвиста и психолога (концепт, категория, прототип) // Научно-техническая информация. Серия 2. Информационные процессы и системы. – М. – 1992. – № 3. – С. 1–8.