Мегатекст як вияв комунікативної гетерогенності цілого завершеного тексту
– 1996. – № 1. – С. 25 – 30.
С. 25
І.М.КОЛЕГАЄВА
МЕГАТЕКСТ ЯК ВИЯВ КОМУНІКАТИВНОЇ ГЕТЕРОГЕННОСТІ ЦІЛОГО ЗАВЕРШЕНОГО ТЕКСТУ
З погляду своєї прагматичної спрямованості та структурної специфіки цілий завершений текст більш-менш значного обсягу майже ніколи не являє собою монолітного утворення. Навпаки, він часто є не чим іншим, як об'єднанням кількох складників, носіїв тих чи інших комунікативних функцій, характеристик та цілей. Інакше кажучи, цілий завершений текст найчастіше є комунікативно гетерогенним феноменом.
Існує кілька різновидів комунікативної гетерогенності. Вони виявляються у тому, що різні компоненти можуть включатися у повідомлення різними відправниками (не лише самим автором тексту). Крім того, компоненти можуть бути або комунікативно первинними, або вторинними (якщо передають якесь інше повідомлення, що існувало
С. 26
раніше). Іноді складові частини тексту функціонують з різними прагматичними цілями (передавання інформації або оптимізація цього процесу). Об'єктом нашого дослідження є три різновиди комунікативної гетерогенності.
Структурно-цільова гетерогенність виявляється у неоднакових прагматичних настановах, що їх виконують різні частини тексту в загальному комунікативному завданні. Одна частина неодмінно орієнтована на передачу повідомлення як такого. Інша може бути спрямована на забезпечення оптимальних умов для найефективнішого передавання і сприйняття цього повідомлення. При наявності подібної комунікативної гетерогенності відповідне повідомлення розшаровується на два нерівноправні складники: основний текст і допоміжні текстові компоненти, такі як передмова, післямова, зміст, анотація, резюме, таблиця чи схема, примітки, епіграф, присвята, бібліографічні посилання та бібліографічний список, додаток. Конгломерат цих текстових утворень розглядаємо як допоміжний текст. Сукупність основного та допоміжного текстів є утворенням вищого порядку – мегатекстом.
Не викликає сумніву комунікативна нерівноцінність основного та допоміжного компонентів у структурі єдиного магатексту, що позначається навіть на порядку їх розташування у творі. Основний текст являє собою єдиний графічний масив, повністю або переважно розміщений на сторінці. Графічні масиви допоміжних повідомлень, навпаки, завжди відокремлені від масиву основного тексту і один від одного.
Шрифт, яким надруковані ці повідомлення, як правило, відрізняється від шрифту основного тексту і свідчить про підпорядкований статус відповідного фрагмента. Те саме стосується і розміщення графічного масиву на сторінці: або внизу після основного тексту (виноска, примітка), або із збільшеним лівим чи правим полем (епіграф, присвята, анотація) [1].
Допоміжний текст – це група дискретних вербальних утворень, кожне з яких смисловими та формальними зв'язками набагато тісніше пов'язане з основним текстом, ніж одне з одним. Таким чином, у межах мегатексту як єдиного цілого спостерігаємо перевагу вертикальних зв'язків (між основним та допоміжними компонентами) над горизонтальними (між окремими компонентами допоміжного тексту).
Допоміжні текстові утворення можуть перебувати щодо основного тексту у препозиції (передмова, анотація, присвята, епіграф, зміст), інтерпозиції (внутрішні текстові відсилання та бібліографічні посилання), постпозиції (післямова, виноски, зміст, резюме, додаток, бібліографічний список) або ж у паралельній позиції (посторінкові виноски).
Окреме і підпорядковане розташування допоміжних повідомлень є виявом їх комунікативної другорядності (але не зайвості). Крім того, це дає можливість читачу окремо сприймати основним та деякі з допоміжних компонентів мегатексту. Так, наприклад, зрозуміло, що при швидкому, а точніше квапливому, поверхневому сприйнятті мегатексту нерідко відбувається читання переважно основного повідомлення і повне або часткове нехтування допоміжними повідомленнями.
З другого боку, можливе і читання виключно допоміжних повідомлень. До речі, анотація, резюме, перед-, післямова взагалі будуються згідно з правилами цілого завершеного повідомлення і в окремих випадках можуть комунікативно існувати досить самостійно щодо основного тексту. Дещо по-іншому, але також самостійно, можуть сприйматися читачем зміст та бібліографічний список, що супроводжують той чи той текст. За наявності тематичних заголовків зміст – це гранична концентрація найважливіших семантичних вузлів основного повідомлення. Крім того, зміст є допоміжним довідковим повідомленням, що полегшує перше знайомство із текстом та подальшу орієнтацію в його композиційно-архітектонічній будові.
У свою чергу, бібліографічний список дає можливість читачеві ознайомитись із культурно-професійним базисом, на якому ґрунтується основне повідомлення. Такий список є відбиттям частини авторського тезауруса. Перелік бібліографічних джерел – це також цінна додаткова
С. 27
інформація, що може бути використана незалежно від основного тексту, до якого вона додається [2 ].
Звичайно, повною мірою декодування мегатексту згідно з авторською інтенцією відбувається при суцільному, без будь-яких купюр, сприйнятті читачем усіх комунікативно ієрархізованих компонентів повідомлення, що були включені автором у мегатекстово структуроване повідомлення.
Розглянемо специфіку комунікативно гетерогенного утворення на прикладі мегатексту, що складається з основного тексту та його коментаря.
Коментар звичайно має форму посторінкових або післятекстових виносок. Графічним сигналом, що експлікує зв'язок основного та допоміжного повідомлень, є спеціальна позначка у вигляді зірочки чи цифри, розташована в кінці того відрізка основного тексту, що підлягає коментуванню. Комунікативно компетентний читач (тобто той, хто володіє нормою адекватного декодування текстів певного функціонального стилю) сприймає таку позначку як сигнал для переключення з основного повідомлення на допоміжне.
Слід зазначити, що загалом саме коментарю, навіть якщо він зібраний у вигляді окремих виносок в єдиний післятекстовий блок, не притаманне самостійне комунікативне функціонування, на відміну, скажімо, від післямови, бібліографії тощо. Причина полягає у дуже сильних вертикальних зв'язках між виноскою-коментарем і основним текстом. Ця обставина найяскравіше виявляється через специфіку текстового дейксиса. Лексичні одиниці, що мають дейктичний, шифтерний характер, наприклад, слова тут, вище, нижче, наступний, у випадку свого вживання у виносці засвідчують, що виноска як повідомлення не утворює самостійного дейктичного поля, вона використовує натомість систему дейктивних координат, що існує в основному повідомленні.
Так, наприклад, словосполучення наступний текст, вжите у виносці, має на увазі дальші після знака виноски частини основного повідомлення. Дейктик наступний не співвідноситься з текстом виноски, що йде за даною. Крім того, в цьому випадку повністю ігнорується та обставина, що сама виноска розташована постпозиційно до основного тексту в цілому. Отже, подібний дейктик набуває свого справжнього значення тільки в системі координат основного повідомлення і виключно в тій точці його лінійного розгортання, до якої прикріплена дана виноска.
На нашу думку, виноска-коментар і відповідна частина основного тексту становлять єдиний дискурс (хоч і з ієрархізованими складниками) і входять до єдиного дейктичного поля із спільним для обох повідомлень центром у системі шифтерних координат.
Разом з тим виноски, навіть згруповані в єдиний блок, самі по собі спільного дискурсу не утворюють, що й ускладнює їх самостійне комунікативне функціонування.
Функціонально-цільова нерівноцінність основного і допоміжного текстів є постійним параметром будь-якого мегатексту. Кількісне їх співвідношення є величиною перемінною. Як правило, за обсягом переважає основний текст. Мінімальна межа для допоміжного тексту дорівнює одному вербальному утворенню, скажімо, епіграфу, виносці. Нульова представленість допоміжного компонента автоматично елімінує саме поняття мегатексту. Повідомлення при цьому має суто текстову, а не мегатекстову структуру і є комунікативно гомогенним з точки зору функціонально-цільової настанови.
Комунікативна негомогенність повідомлення, як зазначалось, може виявлятися й інакше. У даному випадку мова йтиме про адресантну належність складових частин мегатексту. Ці частини можуть протистояти одна одній за ознакою авторськи адресантної і не-авторськи адресантної належності. Розглянемо докладніше мегатекст із цим різновидом комунікативної гетерогенності. Зрозуміло, що він буде складатися з двох протиставлених одна одній частин.
Авторськи адресантне повідомлення – це та частина мегатексту, що була включена у дану комунікативну одиницю основним автором, тобто особою,
С. 28
чиє ім'я маркує мегатекст. Таке повідомлення може бути написане ним самим або запозичене в іншого автора у вигляді епіграфа чи цитати. Головним у дефініції авторськи адресантного тексту є наявність комунікативної волі виключно основного автора, що привела до появи вказаного повідомлення у даному мегатексті. Авторськи адресантними можуть бути як основне, так і допоміжні повідомлення.
Не-авторськи адресантний текст – це допоміжне повідомлення, що було додане до основного тексту поза комунікативним наміром автора останнього. Такі текстові утворення можуть мати вигляд коментарів, перед- чи післямов, анотацій, додатків типу глосаріїв. їх автором звичайно буває редактор, перекладач, фахівець у тій сфері знань, якій присвячено основний текст.
У комунікативний ланцюжок «адресант – повідомлення – адресат» втручаються додаткові ланки: ще один адресант і ще одне повідомлення. Жодна з цих ланок не була запланована автором основного повідомлення, і їх поява, зрозуміло, не може не позначитися на комунікативному процесі в цілому.
Додавання анотації, перед-, післямови, глосарія до авторської частини мегатексту розширює його інформативну базу і оптимізує процес сприйняття читачем. Втручання додаткової ланки (саме не-авторського коментаря) в комунікативний ланцюжок приводить до того, що між адресантом-автором і адресатом-читачем коментованого тексту з'являється посередник, що бере на себе функцію тлумача [3 ].
Допомагаючи читачеві з'ясувати деякі моменти основного повідомлення, коментатор, безумовно, виконує певну просвітницьку місію. Разом з тим його поява у комунікативному ланцюжку призводить до дисбалансу комунікативних прав адресанта і адресата. Тлумачення натяків, роз'яснення алюзій, атрибуція прихованих цитат, переклад іншомовних включень – все це веде врешті-решт до зміни образу читача. Образ читача мегатексту з коментарем виявляється не ідентичним образу читача авторськи адресантного повідомлення, що не супроводжується коментарем.
Орієнтуючись на власну модель адресата, адресант залишає невербалізованою певну частину змісту свого повідомлення. «У тексті виникають смислові лакуни, усунення яких у процесі розуміння тексту можливе лише у результаті актуалізації необхідних знань у реальній дійсності» [4].
Тезаурус адресата, яким його вважає автор, виявляється ширшим порівняно з тезаурусом адресата, до якого звернений коментар, а також мегатекст у цілому. Адже коментар насамперед націлений на закриття потенційних лакун у кругозорі читача.
Крім цього, у наукових виданнях, особливо перекладених, часто натрапляємо на редакторський коментар, що є не чим іншим, як науковою полемікою з автором. Яскравим прикладом такого несанкціонованого розширення своїх комунікативних повноважень є російське видання «Семіотики книги» польського дослідника Т.Зберського, де на 67 сторінках авторського тексту нараховується 16 виносок редакторських коментарів, 5 із них полемічного характеру [5].
На нашу думку, такі явища приводять до нехтування комунікативними правами автора і водночас до розширення комунікативних прав читача, надання йому, так би мовити, режиму найбільшого сприяння.
Третій різновид комунікативної гетерогенності стосується комунікативної первинності чи вторинності повідомлення. Як відомо, кожне повідомлення є відображенням певного набору референтів, що підлягають: а) осмисленню крізь сітку денотатів і б) вербальному кодуванню згідно з певним мовно-комунікативним нормативом. Референти можуть бути будь-якого характеру: реальні і квазіреальні, матеріальні та ідеальні. Вони можуть бути як натурфактами, так і артефактами. Саме серед останніх, тобто референтів-артефактів, можлива наявність комунікативних утворень, у тому числі вербальних повідомлень, що підлягають більш чи менш повному і точному відтворенню в межах нового повідомлення згідно з новим комунікативним завданням і засобами нового вербально-комунікативного
С. 29
коду. Таким чином, повідомлення, що вже первісно функціонувало як комунікативний феномен, залучається до нового повідомлення, надаючи цьому останньому статусу комунікативної вторинності.
Зрозуміло, що комунікативно первинним є повідомлення, чий референтний простір не має референтів текстового характеру, що підлягають вторинному перекодуванню.
Найяскравішим прикладом комунікативної вторинності є цитування або самоцитування, а також відображення усного чи писемного мовлення персонажів художнього літературного твору. Той факт, що діалоги персонажів або їх листи, щоденники тощо мають квазіреальне первісне функціонування, не перешкоджає їх комунікативній вторинності в межах літературного твору. Конвенціональність художнього пізнання і відбиття дійсності дає авторові можливість відтворювати навіть думки, тобто внутрішнє мовлення своїх персонажів як комунікативно оформлені повідомлення, що загалом суперечить сучасним даним психолінгвістики, психології, нейролінгвістики [6].
Прикладом більш-менш точного відтворення первісного повідомлення повністю або частково є цитата, епіграф. Такі комунікативно вторинні повідомлення, як анотація, резюме, реферат, становлять стисле відтворення вихідного тексту (книги, статті, дисертації). Граничним варіантом стислого перекодування, мабуть, слід вважати зміст літературного твору за наявності тематичних заголовків його складових частин.
Зростання комунікативної глибини повідомлення (за рахунок комунікативної вторинності) може бути не тільки одноступеневим, а дво- і навіть триступеневим. Це спостерігається, наприклад, у літературному творі, де цитується, скажімо, лист (перший ступінь комунікативного поглиблення), який у свою чергу включає чиюсь цитату (другий ступінь поглиблення) і так далі.
Наявність різних комунікантів у вихідному та вторинному текстах, відмінність їх комунікативних ситуацій і завдань, що стоять перед кожним із них, – усе це надає широкі можливості для використання додаткових комунікативних ефектів [7].
Щодо комунікативної гетерогенності розглядуваного різновиду, то подібно до перших двох, вона не всеохоплююча. Існують комунікативно гомогенні тексти: суто первинні (без будь-якого текстового утворення серед їх референтів) або суто вторинні (згадувані реферати тощо, референтний простір яких однаковий з певним вихідним текстом). Але значну більшість текстів, мабуть, слід віднести до комунікативно гетерогенних щодо первинності/вторинності їх складових частин (тексти з цитатами, епіграфом, мовою персонажів тощо).
На відміну від перших двох різновидів, ця комунікативна гетерогенність безпосередньо не веде до мегатекстової структурованості відповідного тексту. Якщо поділ повідомлення на основне і допоміжне (перший різновид гетерогенності) або поява не-авторськи адресантного додатка до авторськи адресантного тексту (другий різновид) автоматично спричинює появу мегатексту або ускладнення його структури, то збільшення комунікативної глибини повідомлення саме по собі подібного явища не викликає. Хоч деякі допоміжні повідомлення традиційно є комунікативно вторинними: епіграф, зміст, резюме.
Як бачимо, комунікативна гетерогенність цілого завершеного тексту може мати різний характер і виявлятися у різних текстових компонентах-носіях тієї чи іншої гетерогенності. Таксономічний перелік цих носіїв дає три окремих списки (мега)текстових компонентів, що можуть входити до складу комунікативно неоднорідних повідомлень. Ці списки мають як відмінності, так і ряд збігів, оскільки три можливі різновиди комунікативної неоднорідності можуть зустрічатися разом у межах одного й того самого повідомлення у різних комбінаціях.
Детальне вивчення кожного різновиду комунікативної гетерогенності, особливо на матеріалі текстів різних функціональних стилів, надає свіжого
С. 30
імпульсу розвиткові теорії тексту. Висунута ідея комунікативної гетерогенності поглиблює пізнання вербальної комунікації в цілому і повертає об'єкт дослідження новою гранню, яку варто продовжувати вивчати.
(Одеса)
1. Детальніше про семантичні потенції текстової графіки див.: Колегаева И.М. Текст как единица научной и художественной коммуникации. – Одесса, 1991. – 120 с. ; Колегаева И.М. Текстовая графика англоязычной научной и художественной прозы //Особенности научного текста и обучение чтению научной литературы. – М., 1992.
2. Детальніше про можливості відокремленого читання основного та допоміжного текстів див.: Гаузенблас К. О характере и классификации речевых произведений // Новое в зарубежной лингвистике. – М., 1978. – Вып. 8. – С. 57—78; Разинкина Н.М. Функциональная стилистика. – М., 1989. – С. 169.
3. Про посередницьку функцію автора коментаря див.: Розина Р.И. О комментарии // Проблемы структурной лингвистики 1984. – М., 1988. – С. 259—267; Строева Т.М. О комментариях к текстам // Теория языка. Методы его исследования и преподавания. – Л., 1981. – С. 254—257; Фенина Т.В. О некоторых аспектах комментирования В.В.Набоковым романа А.С.Пушкина «Евгений Онегин» // НДВШ. Филол. науки. – 1989. – № 2. – С. 9–18; Шарушкина Н.В. Принципы филологического комментирования текстов художественной литературы : Автореф. дис. ... канд. филол. наук. – М., 1990.
4. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М.. 1982. – С. 7. Про лакунарність тексту див. також: Новиков А.И. Семантика текста и ее формализация. – М., 1983. – С. 110.
5. Зберский Т. Семиотика книги. – М., 1981. – 128 с.
6. Про умовність зображення внутрішнього мовлення див.: Ярмоленко Г.Г. Типы и функции изображенной внутренней речи в современной англоязычной прозе : Канд. дис. Одесса, 1982.
7. Про різностильове використання комунікативної гетерогенності див.: Колегаева И.М. Текст как единица научной и художественной коммуникации – С. 100.